Мій сайт

§ 1. Поняття кримінальногоправа, його предмет, методи та завдання.

Поняття “кримінальнеправо” прийнято розглядати у двох його значеннях: 1) позитивне (об‘єктивне)кримінальне право як галузь законодавства, виявом якої є Кримінальний кодексУкраїни; 2) кримінальне право як галузь юридичної науки про вітчизняний чиннийкримінальний закон і судову практику його застосування, його історію і теорію,про кримінальний закон інших держав. Позитивне право України має такіхарактерні ознаки: 1) його норми встановлюються лише вищими органамизаконодавчої влади – ВР України; 2) воно знаходить свій вияв у законах; 3)метод реалізації кримінального закону є специфічним, притаманним лише цьомузакону – це покарання особи за порушення нею кримінально-правової заборони.Позитивне кримінальне право України це сукупність норм (правил поведінки), щовизначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання слідзастосовувати до осіб, що їх вчинили. Кримінальне право України поділяється  надві частини – Загальну і Особливу. Загальна частина КК України міститьвизначальні норми загального значення; їх дія поширюється на всі приписиОсобливої частини КК. Ці норми визначають: завдання КК; підстави кримінальноївідповідальності; чинність КК щодо діянь, вчинених на території України та заїї межами; чинність кримінального закону у часі; поняття злочину; форми вини;обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння;стадії вчинення злочину; співучасть у злочині; види покарань; погашення тазняття судимості тощо. Суть і призначення норм Загальної частини КК виявляютьсялише в органічній єдності з положеннями його Особливої частини. Особливачастина КК містить конкретні норми, які забороняють вчиняти те або інше діяння.Порушенням такої заборони передбачає відповідне покарання. При цьому майже всідиспозиції статей Особливої частини КК визначають діяння з боку однієї особи –виконавця злочину. Умови кримінальної відповідальності за навмисне вчиненняодного і того самого злочину спільними діями кількох осіб описані в Загальнійчастині КК (ст.19 співучасть). Загальна та Особлива частина нерозривнопов‘язані між собою. Вони складають єдину галузь права – кримінальне право.Застосування норм Особливої частини можливо лише на основі положень, щомістяться у нормах Загальної частини КК. Наприклад, вирішення питання прокримінальну відповідальність за готування до злочину або замах на його вчиненнядається у ст.17. У ній міститься загальне положення, відповідно до якогопокарання за такі дії призначається за законом, що передбачає відповідальністьза вчинення закінченого злочину. Це означає, що у випадку замаху особи накрадіжку приватного майна дії такої особи кваліфікуються за ст.17 і ч.1 ст.140.У випадку вчинення злочину співучасниками (організатором, підмовником,посібником) склад злочину співучасників буде визначатися за ст.19 Загальної частиниі за ч.1 ст.140 Особливої частини. Кримінальне право вивчає не тільки нормикримінального закону, а й застосування цих норм правоохоронними органами тасудом. У результаті дії кримінально-правової норми  виникаютькримінально-правові відносини між державою і особою, яка вчинила злочин, які йє суб‘єктами цих відносин. Матеріальний зміст кримінально-правових відносинскладає сукупність прав і обов‘язків суб‘єктів цих відносин. Предметомкримінального права є відносини, які виникають у результаті вчинення злочину ізастосування відповідного покарання за його вчинення.

Специфічні,притаманні лише кримінальному праву відносини між особою, яка вчинила злочинпроти особистих благ людини, приватних чи публічних прав тощо, і державою, якаохороняє такі блага й інші суспільні цінності, регламентується такожспецифічним, притаманним лише кримінальному праву методом – застосуванням збоку держави до особи злочинця санкції кримінально-правової норми, тобтопокарання. Метод правового регулювання – це сукупність певних засобів, задопомогою яких регламентуються та охороняються стосунки між людьми, міжгромадянами та організаціями, між громадянами і державою. Метод регламентуваннякримінально-правових відносин примусовий і застосовується лише до особи, якавчинила злочин, як правило, шляхом покарання. Кримінально-правовий методзастосовується лише у тому разі, коли: 1) вчинене діяння є суспільнонебезпечним і, відповідно до закону, містить склад конкретного злочину; 2)особа, яка вчинила це діяння, була у стані осудності, досягла на час йоговчинення встановленого законом віку і підлягає покаранню. В окремих випадках(ч.3 ст.10, ст.46-1, ст.51) суд може відстрочити виконання призначеного  нимкримінального покарання або не застосовувати таке покарання взагалі. Не можна застосовуватикримінально-правовий метод до особи, яка під час вчиненнясуспільно-небезпечного діяння була в стані неосудності. До такої особи суд можезастосовувати заходи медичного характеру, як не є покаранням (ч.1 ст.12). Цестосується і особи, яка під час вчинення суспільно-небезпечного діяння,передбаченого КК, не досягла встановленого законом віку кримінальноївідповідальності. До такої особи суд може застосовувати заходи виховногохарактеру, як не є кримінальним покаранням (ч.3 ст.10).

Основне завдання(функція) кримінального права – охорона. Воно здійснюється притаманним лишекримінальному праву методом покарання тих, хто вчинив злочин, та загрозоюпокарання тим, хто має намір його вчинити. Пріоритетним завданням кримінальногоправа України є охорона особистих благ людини (життя, здоров‘я, волі, честі йгідності), її прав та інтересів від злочинних посягань. Пріоритет такогозавдання закріплено в КУ, в ст.3, якою людина, її життя, здоров‘я, воля, честьта гідність визначаються найвищою соціальною цінністю. Одним із першочерговихзавдань кримінального права є також захист від злочинних посягань суверенітетуУкраїни, цілісності і недоторканності її території, суспільного ладу,політичної системи та економічного потенціалу, миру та безпеки суспільства. Водночасзавданням кримінального закону є охорона правопорядку в цілому від злочиннихпосягань (ст.1 КК). Охоронна функція кримінального закону здійснюється черезрегулювання кримінально-правових відносин і за допомогою загальної таспеціальної превенції (попередження злочинів). Заборона вчинення злочинногодіяння та загроза покарання тим, хто може вчините таке діяння – це загальнапревенція, застосування покарання до особи, яка чинили злочин – спеціальнапревенція, — разом є виявами охоронного завдання кримінального закону.

§ 2. Система кримінального права України.

Система Загальноїчастини чинного кримінального законодавства – це певний порядок розміщеннязагальних (основних) його норм у КК України. Загальна частина КК складається з5 глав: І. Загальні положення; ІІ. Межі чинності КК; ІІІ. Про злочин; ІУ. Пропокарання; У. Про призначення покарання і про звільнення від покарання. Упершій главі містяться статті про завдання КК і про підстави кримінальноївідповідальності. Глава друга включає статті, які стосуються чинності КК щододіянь, вчинених на території України і за її межами, чинності кримінальногозакону в часі. Глава третя містить статті, в яких тлумачаться поняття злочину,тяжкого злочину, поняття вчинення злочину умисно і з необережності. У цій главірозкрито також питання про відповідальність неповнолітніх, необхідну оборону  ікрайню необхідність, відповідальність за готування до злочину і замах назлочин, добровільну відмову від вчинення злочину, співучасть у злочині,переховування та недонесення про деякі злочини. Крім цього, глава міститьстатті, що передбачають можливість суду застосовувати до осіб, які вчинилизлочини у віці до 18 років, примусові заходи виховного характеру, а такожможливість суду застосовувати примусові заходи медичного характеру до осіб, яківинили суспільне небезпечне діяння у стані неосудності. У главі четвертійміститься ряд статей: про мету, види і строки покарання, про підстави тапорядок призначення конкретного виду покарання. У главі п‘ятій чимало статейпро загальні начала призначення покарання, обставин, що пом‘якшують абообтяжують відповідальність, призначення покарання за кількома вироками,призначення більш м‘якого покарання, ніж передбачено законом, про умовнезасудження, відстрочку виконання вироку, звільнення від кримінальноївідповідальності та покарання, умовно-дострокове звільнення від покарання ізаміну покарання більш м‘яким, про давність притягнення до відповідальності,давність виконання вироку, погашення судимості тощо.

Система наукикримінального права (Загальна частина). В основу системи науки кримінальногоправа (її Загальної частини) покладена система Загальної частини КК України.Однак у теоретичному плані система науки кримінального права охоплює більшшироке коло питань: поняття, предмет, методи і завдання кримінального права;наука кримінального права; кримінальна відповідальність і її підстави; складзлочину; об‘єкт злочину; об‘єктивна сторона складу злочину; множинністьзлочинів; основні питання Загальної частини кримінального права іноземних державтощо.

§ 3. Наука кримінального права, її зміст та завдання.

Кримінально-правованаука – це певна система поглядів, ідей, концепцій і теорій щодо самогокримінального закону, практики його застосування та перспектив розвитку,історії національного кримінального права та права зарубіжних країн. Отже,предметом науки кримінального права є дослідження чинного кримінального права(de lege lata), я також положень майбутнього кримінального закону (de legeferenda). Наука кримінального права вивчає діяльність правоохоронних органів тасуду щодо застосування ними кримінального закону. Вона вивчає та узагальнюєпрактику судів по застосуванню ними законодавства щодо окремих видів злочинів ідає відповідні рекомендації для подальшого удосконалення такої практики. Наукакримінального права досліджує правосвідомість громадян. Узагальнення цихдосліджень знаходять своє відображення у кримінальному законі. Наприклад,тяжкість покарання повинна відповідати (в межах закону) тій мірі, котру пануючав суспільстві правосвідомість визнає справедливою. Правосвідомість суспільствапевним чином враховується законодавцем, наприклад, при встановленні більшсуворого покарання за грабіж, ніж за крадіжку. Водночас правосвідомість судді єодним із законодавчих критеріїв загальних начал призначення покарання (ст.39КК). Наука кримінального права вивчає кримінальне законодавство і результатидосліджень у цій сфері науковців зарубіжних країн, узагальнює найбільш важливіі нові положення, робить відповідні висновки, які використовуються у законотворчомупроцесі в Україні.

§ 4. Загальні та спеціальні принципи кримінальногоправа.

Принципикримінального права – це вихідні основоположні ідеї, які випливають зі зміступравових норм, закріплених у кримінальному законодавстві. Прийнято розрізнятидва види принципів: 1) загальноправові, притаманні всім галузям права, 2)спеціальні (галузеві), характерні лише для окремих галузей права.Загальноправові (закріплені в Конституції): 1) принцип суверенітету інезалежності України, цілісності та недоторканності її території (ст.1, 2); 2)принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову (ст.6); 3)принцип верховенства права (ст.8); 4) принцип рівності громадян перед законом(ст.24); 5) принцип законності (ст.29, 61, 62, 124). До загальних принципівусіх галузей права також відносять принцип гуманізму та принцип справедливостіправа. Деякі з цих принципів мають своє спеціальне призначення і конкретнийзміст у тій чи іншій галузі права, зокрема принцип законності і справедливості.

До спеціальнихпринципів кримінального права треба віднести принципи 1) законності (немаєпокарання без вказівки на те у законі – nullum crimene nulla pona sine lege,ч.2 ст.58 КУ, ст.6 КК) та 2) гуманізму (піклування держави про безпеку людини,людяність, повага до людської гідності) (в їх конкретному кримінально-правовомузмісті), а також принцип 3) особистої відповідальності за наявності вини(“юридична відповідальність особи має індивідуальний характер” ч.2 ст.61 КУ,ст.8, 9 КК), 4) принцип невідворотності кримінальної відповідальності (1 –кожна особа, в протиправних діяннях якої є склад злочину, повинна понестикримінальну відповідальність, 2 – така особа не може бути покарана за один ітой самий злочин двічі), 5) принцип справедливості (індивідуалізації) відповідальності(покарання, яке застосовується судом до особи злочинця, повинно бути, у межахзакону, конкретним та індивідуальним із урахуванням тяжкості вчиненого злочину)та 6) принцип економії кримінальної репресії (законодавець із загальної масипротиправних діянь до сфери кримінально карних відносить лише ті з них, котрімають високу ступінь суспільної небезпеки, грубо порушують публічні абоприватні права та інтереси, спричиняють таким правам та інтересам істотну шкодуабо створюють реальну можливість заподіяння такої шкоди, напр. ст.7-1 тяжкізлочини, ст.24, 25 особливо тяжкі злочини, залежно від тяжкості злочиніввизначається міра покарання у санкції кримінально-правової норми).

Водночас в основузастосування кримінального закону як такого покладена однакова загальна міравідповідальності. Це означає, що єдиною підставою відповідальності для всіх,хто вчинив злочин, є наявність у такому діянні складу конкретного злочину,описаного в законі.

§ 5. Поняття кримінального закону, його значення таосновні риси.

Кримінальний законв найбільш широкому розумінні – це система законодавчих актів України таімплементованих у них положень міжнародних договорів, що містять нормикримінального права. Кримінальний закон у більш вузькому розумінні – цезаконодавчий акт ВР України, який містить одну, кілька або системувзаємопов‘язаних і взаємоузгоджених кримінально-правових норм. З урахуваннямзмісту та обсягу правової регламентації і джерела походженнякримінально-правової норми кримінальний закон має чотири аспекти. По-перше,кримінальний закон – це КК – єдиний кодифікований законодавчий акт, якиймістить переважну більшість кримінально-правових норм. Він є основнимкримінальним законом. На сьогодні в нашій державі чинним є КК України 1960р.(прийнятий Законом УРСР як КК УРСР від 28.12.1960), який відтоді зазнав значнихзмін і доповнень, але принципові було внесено до нього лише після набуттяУкраїною суверенітету та держаної незалежності, коли з‘явилася об‘єктивнаможливість узгодити національне законодавство України із загальносвітовимиправовими стандартами. По-друге, кримінальний закон – це і окрема стаття КК абоїї частина, що передбачає відповідальність за злочин певного виду. Наприклад,ч.2 ст.140 КК передбачає відповідальність за крадіжку індивідуального майна,вчинену повторно. По-третє, кримінальний закон – це окремий законодавчий акт,що містить лише одну правову норму, яка стосується загальних положенькримінального права або регулює відповідальність за злочин певного виду.Наприклад, Указ Президії ВР України “Про відповідальність за виготовлення зметою збуту підроблених купонів багаторазового використання” від 21.01.1992р.По-четверте, кримінальний закон – це і передбачені ст.9 КУ відповідні положенняміжнародних договорів, імплементовані у кримінальне законодавство України назагальногалузевому рівні Законом України “Про дію міжнародних договорів натериторії України” від 10.12.1991, згідно якого укладені та належним чиномратифіковані україною міжнародні договори становлять невід‘ємну частинунаціонального законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченомудля норм національного законодавства. Отже, кримінальний закон України – цесукупність систематизованих та окремих законодавчих актів ВР України, щовизначають загальні положення, підстави і межі кримінальної відповідальності,види злочинних діянь і передбачених за них покарань, підстави призначенняпокарання, звільнення від покарання чи відповідальності; а також це –сукупність положень міжнародних договорів, імплементованих у кримінальнезаконодавство України як його невід‘ємна частина.

Значеннякримінального закону:

1.  Кримінальний закон є одниміз важливих засобів охорони життя, здоров‘я, честі, гідності, недоторканності ібезпеки людини як найвищої цінності, суспільного ладу України, її політичної таекономічної систем, власності й усього правопорядку від злочинних посягань ізасобом боротьби з ними.

2.  Лише кримінальний законмістить кримінально-правові норми, які визначають загальні положеннякримінального права, злочинність та караність діянь, види цих діянь та покараньза їх вчинення, підстави, обсяг та межі кримінальної відповідальності, підставизвільнення від кримінальної відповідальності чи покарання.

3.  Кримінальний закон єпевним засобом виховного та превентивного впливу на осіб, засуджених завчинення злочину, а також на інших громадян.

§ 6. Джерела кримінального права України.

Концептуальнимджерелом, яке містить норми прямої дії, є Конституція України. Вона має вищуюридичну силу. Тому всі кримінально-правові норми повинні відповідатиКонституції. Якщо прийнята кримінально-правова норма суперечить положеннямКонституції, то така норма втрачає юридичну силу автоматично або ж не може їїнабути. Тоді, згідно ст.8 КУ, має застосовуватися норма Конституції як нормапрямої дії. На підставі ст.8 КУ має застосовуватись конституційна норма і тоді,коли певне положення кримінально-правового характеру не врегульованекримінальним законом, але передбачене КУ. Згідно зі ст.61 КУ, яка виключаєповторну юридичну відповідальність одного виду за одне й те самеправопорушення, юридичну силу втратила ч.3 ст.5 КК, що передбачає повторнукримінальну відповідальність за злочин, вчинений за кордоном, якщо винна особаза цей злочин вже понесла покарання за межами України, але з тексту ККформально ще не вилучена.

Для неухильногодотримання положень КУ Пленум ВС України у постанові “Про застосування КУ приздійсненні правосуддя” від 01.11.1996р. №9 зобов‘язує суди при розглядіконкретних справ оцінювати зміст будь-якого закону чи іншогонормативно-правового акта з точки зору відповідності його КУ (п.2).

Основнимнаціональним джерелом кримінального законодавства є КК України, де сукупністькримінально-правових норм об‘єднана у відповідні глави та систематизована упевній послідовності. Чинним є КК 1960р. із численними доповненнями і змінами.

Джереломкримінального законодавства є й окремі некодифіковані кримінальні закони, якідіють паралельно з КК. Із прийняття ЗУ “Про дію міжнародних договорів натериторії України” від 10.12.1991р. статусу джерела кримінального права набулиукладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори, якістановлять невід‘ємну частину національного законодавства України ізастосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.Міжнародні кримінально-правові норми, що стосуються Загальної частиникримінального права, як норми-принципи безпосередньо, не зазнаючи ніяких змін,імплементуються у національне законодавство України. Такими є норми 4-хЄвропейських Конвенцій, ратифікованих Україною 22.09.1995, які для Українинабули чинності з 01.01.1996, а також норми Конвенції країн СНД “Про правовудопомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних відносинах”1993р. (Мінська Конвенція), яка набула чинності для України 14.04.1995.

Джерелами кримінальногоправа, згідно зі ст.52 КУ, можуть бути і рішення Конституційного Суду Українипро неконституційність кримінальних законів чи їх окремих положень. Такі законичи їхні окремі положення втрачають чинність із дня ухвалення КонституційнимСудом рішення про їх неконституційність.

§ 7. Структура кримінального закону. Диспозиція ісанкція та їх види.

Структурнокримінальне законодавство України складається з двох частин: Загальної таОсобливої. Таку саму структуру має і КК. Кожна частина КК поділяється на глави:у Загальній частині їх 5, в Особливій – 11. Кожна глава має назву та об‘єднуєсукупність статей, які теж мають назви. У свою чергу, майже кожна статтяскладається з частин, якими є кожен окремий абзац статті. Деякі статті чи їхчастини складаються з пунктів, які мають літерні або цифрові позначки. Припосиланні на закон вказуються й індекси цих пунктів. Наприклад, умисне вбивствоз корисливих мотивів буде кваліфікуватися за п.”а” ст.93, призначення покаранняза злочин, вчинений за обтяжуючих обставин – у стані сп‘яніння, будемотивуватися з посиланням на п.11 ст.41, а якщо злочин було вчинено занаявності пом‘якшуючих обставин, наприклад, вчинення злочину неповнолітнім, тотаке мотивування буде з посиланням на п.6 ч.1 ст.40. Деякі статті КК мають дужеспецифічну структуру, оскільки в них передбачені примітки, які роз‘ясняютьпевні терміни закону і теж можуть мати частини (абзаци). Наприклад, у ст.81 єпримітка, яка в ч.1 вказує критерії визнання вчиненого розкрадання державногоабо колективного майна повторним, а в ч.2 та ч.3 визначає поняття розкрадання увеликому та особливо великому розмірах. Водночас пояснення термінів, щовживаються у кримінальному законі, дається і в окремих частинах (абзацах)певної статті Особливої частини КК. Наприклад, у ч.3 ст.164 дається визначеннятаких понять, як істотна шкода та тяжкі наслідки, якщо вони були спричиненізлочинними діями посадової особи; в ч.4 ст.164 – визначається великій розмірхабара; в ч.5 ст.164 – розкривається поняття повторного злочину, вчиненогопосадовою особою, а в ч.6 ст.164 дається визначення понять вимагання хабара. Укінці КК – перелік майна, що не підлягає конфіскації.

Якщо післяприйняття КК його доповнюють новими нормами, то вони  включаються до КК увигляді окремих статей, яким дають номер найбільш споріднених із ними статейКК, з обов‘язковою вказівкою додаткового цифрового індексу, що теж маєпорядковий номер.

Кримінально-правованорма, яка і всяка правова норма, має трьохланкову структуру: гіпотезу,диспозицію і санкцію. Гіпотезу, тобто умову, за якої застосовується правованорма, статті Особливої частини КК описують не текстуально, контекстуально,тобто вона розуміється як необхідна. Текстуально ж ці статті описуютьдиспозицію та санкцію. Норми ж Загальної частини санкцій не містять.

Диспозиції вкримінально-правових нормах Особливої частини описують стандарти забороненої(злочинної) поведінки певного виду, однак текстуально ці диспозиції описуютьлише специфічні для даного виду злочину ознаки, а інші необхідні ознаки, які єспільними для багатьох злочинів, законодавець вказує в нормах Загальноїчастини. Для з‘ясування цих ознак користуються моделлю складу злочину, за якоюзаконодавець описує будь-який злочин. Отже, диспозиції в Особливій частиніпобудовані за принципом логічної норми. Для опису ознак складу конкретногозлочину законодавець використовує один із 4-х видів диспозицій: просту,описову, відсильну, бланкетну. Проста диспозиція називає лише склад злочину іне розкриває його змісту (ст.98 вбивство з необережності). Описова диспозиціяназиває склад конкретного злочину і розкриває його зміст, дає його визначення(ст.56- вичерпний перелік дій, характерних для держаної зради; ч.1 ст.140 — поняття крадіжки індивідуального майна громадян). Відсильна диспозиція ознакипевного складу злочину найчастіше називає у першій частині статті або називаєлише сам склад злочину, а  ознаки, що обтяжують такий злочин (кваліфікованийвид), вказує в наступній частині статті. При цьому використовуються один зваріантів: 1) наступна частина певної статті починається зі слів “ті ж дії…”, адалі вказуються обставини, що збільшують ступінь небезпечності даного злочину(напр. ч.2 ст.177 завідомо неправдивий донос); 2) називається вид злочину, сутьякого визначена у першій частині статті, а далі вказуються обтяжуючі обставини(напр. ч.2 ст.140). У деяких статтях дається відсилання до іншої статті КК(напр. ст.215-2 до ст.215). Іноді ж відсилання до іншої статті може стосуватисявиключення певних більш небезпечних способів вчинення даного злочину (умисневбивство за ст.94 вважається таким лише тоді, коли воно вчинене без вказаних уст.93 ознак). Бланкетна диспозиція називає лише сам склад злочину, а длявизначення ознак такого злочину відсилає до норм інших галузей права або іншихпідзаконних актів (напр. ст.219 порушення правил при проведенні будівельнихробіт, для з‘ясування змісту злочинного діяння  у кожному окремому випадкутреба звертатися до відповідних нормативних актів, що містять будівельніправила або правила експлуатації будівельних механізмів; ст.109 незаконнепроведення аборту – ст.50 Основ законодавства про охорону здоров‘я, девизначається поняття аборту та умови його проведення).

Санкції, що якструктурна частина Особливої частини КК використовуються для визначення виду ірозмірів покарання, бувають двох видів: відносно визначені та альтернативні.Відносно визначена санкція передбачає покарання певного виду, наприклад,позбавлення волі у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально йогонижню межу, але обов‘язково вказуючи його верхню межу (напр. ст.94 від 7 до 15років – верхня і нижня межі). Якщо ж текстуально нижча межа санкції не вказана,то нижча межа покарання певного виду встановлюється на підставі певної статтіЗагальної частини КК, яка регламентує даний вид покарання (напр. ч.1 ст.140 –для визначення нижчої межі покарання необхідно звернутися до ст.25 позбавленняволі від 3х місяців, та ст.29 виправні роботи від 2х місяців, це і будутьмінімальні строки для ч.1 ст.140). Альтернативні санкції передбачають не один,а два чи більше видів покарань, з яких суд може призначити лише одне (напр.ст.126 образа: виправні роботи до 1 року, штраф від 30 до 80 мінімальнихзарплат, або громадська догана).

В історіїрадянського кримінального законодавства відомі інші види санкцій: 1)невизначена– строки покарання не визначались; 2) абсолютно визначена – строк покараннявстановлювався конкретно, напр., позбавлення волі на три роки за хуліганство;3) відсильна – запозичала вид і розмір покарання для певних видів злочинів зінших статей КК.

В окремих випадках,прямо передбачених нормами Загальної частини КК, може відбутися зміна тихобсягів (меж) санкцій, які зазначені в статтях Особливої частини кримінальногозакону. Така зміна можлива на підставі норм Загальної частини КК за вирокомсуду або за актом помилування (ч.1 ст.25 КК).

§ 8. Тлумачення кримінально-правових норм та йоговиди.

Тлумачення закону,в т.ч. кримінального, — це з‘ясування та визначення змісту правової норми,тобто волі законодавця, відображеної у прийнятому ним законі. Тлумачення кримінальногозакону поділяється на види залежно від суб‘єкта, способів та обсягівтлумачення. За суб‘єктом тлумачення поділяють на: 1) офіційне; 2) судове; 3)доктринальне. До прийняття КУ 1996р. ВР України мала права тлумачення чиннихзаконів та їх окремих положень. Таке тлумачення мало назву – аутентичне. ТеперВР при прийнятті законів за необхідності дає визначення окремих понять татермінів у примітці до самого закону (окремих його частин). У зв‘язку із цимаутентичне тлумачення, під яким прийнято розуміти роз‘яснення закону самимзаконодавцем – ВР України, не застосовується. Офіційне тлумачення (іноді йогоназивають легальним) – це тлумачення чинних законів або їх окремих положеньКонституційним Судом України. Згідно зі ст.147 КУ “Конституційний Суд Українивирішує питання про відповідність законів та інших правових актів КУ і даєофіційне тлумачення КУ та законів України”.

Судове тлумаченнякримінального закону відбувається у процесі судового розгляду кримінальнихсправ. Коли суд будь-якого рівня застосовує по кожній справі певнікримінально-правові норми, з‘ясувавши їх зміст та відповідність КУ. У разіневідповідності кримінального закону КУ суд повинен застосувати норму КУ якнорму прямої дії. У разі невизначеності  питання про те, чи відповідає КУ застосовуванийзакон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд заклопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справиі звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до ВС України, який відповіднодо ст.150 КУ, може порушувати перед КС України питання про відповідність КУзаконів та інших нормативно-правових актів. Судове тлумачення кримінальногозакону може здійснюватись і Пленумом ВС України у вигляді його постанов щодопевної категорії кримінальних справ. При цьому таке тлумачення не повиннопідміняти собою закон, звужувати або розширювати його зміст. Положення, якімістяться в таких постановах Пленуму, є обов‘язковими для судів.

Доктринальнетлумачення кримінального закону – це наукове тлумачення, яке даються фахівці вгалузі права – вчені та практичні працівники – в монографічних роботах,наукових статтях, коментарях тощо. Доктринальне тлумачення не має обов‘язковоїсили, евентуально впливає на формування законодавства та кримінально-правовоїполітики в державі, а також і на свідомість правозастосовувачів та ін.

За способамитлумачення поділяються на: 1) філологічне (аналіз самого тексту); 2) логічне(з‘ясування змісту закону та обсягу його правової регламентації, визначеннямоменту закінчення злочину тощо); 3) системне (співставлення змістувідповідного кримінального закону з іншими положеннями даного чи будь-якогоіншого закону, визначення юридичної природи цього положення в системікримінального права, національній правовій системі); 4) історичне (з‘ясуваннязмісту закону в різних аспектах).

Тлумаченнякримінального закону за обсягом кола суспільно небезпечних діянь, щоохоплюються певною кримінально-правовою  нормою, поділяються на: 1) буквальне(з‘ясування змісту кримінально-правової норми у точній відповідності до текстузакону); 2) поширювальне (надання дії закону ширших меж, ніж це безпосереднєвипливає з буквального тлумачення кримінально-правової норми, оскільки певніаспекти цього діяння розуміються контекстуально); 3) обмежене (надання діїзакону вужчих меж, ніж це передбачає буквальний зміст певноїкримінально-правової норми).

§ 8. Чинність кримінальних законів у просторі.

КК Українипередбачає просторову та часову юрисдикцію кримінального закону (ст.4-6).Просторова юрисдикція означає поширення кримінального закону України в межахпевної території та щодо певного кола осіб. Просторова юрисдикція (ст.4,5)кримінального закону ґрунтується на 3 основних принципах: територіальному,національному та універсальному. Територіальний принцип (ч.1 ст.4) регламентуєчинність кримінального закону на території України. Винятком із територіальногопринципу є принцип дипломатичного імунітету (ч.2 ст.4). Він передбачає, щокримінально-правова юрисдикція України не поширюється на осіб, що маютьдипломатичний імунітет, але зберігається щодо вчинених ними в Україні злочинів.Тому до відповідальності за ці злочини вони притягаються в державі, яка єакредитуючою. Національний принцип (принцип громадянства), який передбачено ч.1ст.5, регламентує чинність кримінального закону щодо діянь, вчинених за межамиУкраїни її громадянами та особами без громадянства, що постійно проживають вУкраїні. Універсальний принцип (ч.4 ст.5) передбачає поширення чинностікримінального закону України щодо діянь, вчинених за межами України іноземнимигромадянами, у випадках, передбачених міжнародними договорами. Просторовіпринципи, в основному, визначаються нормами кримінального закону України. Однакза сучасної мирової спільності просторові принципи все більш корелюютьсяміжнародними угодами. Це стосується ч.2 ст.4 – про коло осіб, які не підлягаютьюрисдикції кримінального закону України, та ч.4 ст.5 – щодо кола іноземнихгромадян, які вчинили злочини за межами України і не проти інтересів України,боротьба з якими ведеться на основі міжнародних договорів. Однак найбільшяскравим прикладом є приєднання України до Європейської конвенції та укладеннякраїнами СНД Мінської конвенції 1993р. Ці конвенції суттєво корелюють змісттериторіального та національного принципів просторової чинності кримінальногозакону України.

§ 9. Територіальний принцип чинності кримінальногозакону.

Територіальнийпринцип просторової чинності (дії) кримінального закону України сформульовано уч.1 ст.4. Він полягає  в тому, що усі особи, які вчинили злочин на території України,підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК та імплементованих нормміжнародного права. “Усі особи” – громадяни України, іноземні громадяни, які некористуються правом особистої недоторканності і дипломатичного імунітету, атакож особи без громадянства. Основні положення поняття “територія України”закріплені у ст.1-6 ЗУ “Про державний кордон України” від 04.11.1991. (надаліЗУ): державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить поцій лінії, які визначають межі території України 0 суші, вод, надр, повітряногопростору” (ст.1 ЗУ). Поняттям “територія України” охоплюються: 1) суша, море,озера та інші водойми, надра землі в межах кордонів України, а також повітрянийпростір над сушею і водним простором, в т.ч. й над територіальними водами(територіальним морем); 2) військові кораблі, приписані до портів на територіїУкраїни, які знаходяться під прапором України у відкритому морі, утериторіальних водах або портах іншої держави; 3)невійськові кораблі, приписанідо портів на території України, які знаходяться під прапором України увідкритому морі; 4) військові повітряні судна України, приписані до аеропортівна території України, які під розпізнавальним знаком України знаходяться увідкритому повітряному просторі, у повітряному просторі чи аеродромі іншоїдержави; 5) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів натериторії України та знаходяться поза її межами у відкритому просторі підрозпізнавальним знаком України. Територіальна чинність кримінального законуУкраїни поширюється і на іноземні невійськові судна, які знаходяться утериторіальних водах чи портах України. Згідно п.5 ст.28 ЗУ прикордонні військамають право знімати з судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягаютькримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіборганам дізнання і слідства, якщо інше не передьачено міжнародними договорамиУкраїни. Злочин (у формі готування, замаху, виконання, підмовництва,пособництва, організаційної діяльності) визнається вчиненим на територіїУкраїни у випадках: 1) коли він розпочатий і закінчений на території України;2) коли він розпочатий за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені натериторії України; 3) коли суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчиненіза межами України, а закінчені або злочинний наслідок настав на територіїУкраїни. Юрисдикція української держави щодо вирішення питання про злочинністьі караність діянь, вчинених на її території, може зазначати часткових обмеженьа підставі норм міжнародного права (Європейської конвенції про передачупровадження у кримінальних справах 1972р; Конвенції про передачу засудженихосіб 1983р; Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовнозвільненими правопорушниками 1964р.), або ж навпаки, доповнюватися ще йделегованими повноваженнями договірних держав щодо паралельного застосуванняїхнього законодавства в іноземній державі (в Україні), тобто може ґрунтуватисяна одночасному національного (українського) та іноземного законодавства (Мінськаконвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних,сімейних і кримінальних справах 1993р.). Відповідні повноваження в аналогічнихвипадках делегує також українська держава іншим договірним державам.

Вирішення питанняпро злочинність і караність діяння, вчиненого на території України іноземнимгромадянином або особою без громадянства, яка проживає в іншій державі, упевних випадках може відбуватися відповідно до їх національного законодавства,якщо України передасть відповідній договірній державі повноваженнякримінального переслідування таких осіб (так звана передача кримінальногопровадження). Передача кримінального провадження передбачена Європейськійконвенцією про передачу провадження у кримінальних справах 1972р., до якої Українаприєдналася 22.09.1972р., і яка набрала чинності для України 01.01.1996р.Згідно ст.2 Конвенції передача кримінального провадження полягає в тому, щоодна держава передає іншій договірній державі “повноваження переслідувати всудовому порядку згідно зі своїм кримінальним законодавством будь-який злочин,до якого застосовується кримінальне законодавство іншої договірної держави”.

Юрисдикція Україниможе обмежуватись і стосовно виконання вироку щодо засуджених в Україні допозбавлення волі за вчинення злочину іноземних громадян певних договірнихдержав у випадках передачі Україною цих громадян договірній державі длявиконання вироку (Конвенції про передачу засуджених осіб від 21.03.1983р,Україна приєдналася 22.09.1995р., чинна в Україні з 01.01.1996р., учасники – 37країн). Підстави для передачі засудженого для відбування покарання у державі,громадянство якої він має: 1) засудження іноземного громадянина українськимсудом за злочин, вчинений на території України, до позбавлення волі на такийстрок який на момент отримання запиту іноземної держави про передачузасудженого становив би не менш як 6 місяців (ч.2 ст.2, п.”с” ч.1 ст.3конвенції); 2) наявність у засудженої особи громадянства договірної держави(п.”а” ч.1 ст.3 Конвенції); 3) добровільна згода засудженої особи щодо їїпередачі для відбування покарання у своїй державі або згода законногопредставника засудженої особи, якщо вона за віком або станом здоров‘я не здатнаприйняти самостійне рішення (ч.2 ст.2, ч.2 ст.4, п.”d” ч.1 ст.3 Конвенції); 4)вчинене засудженим діяння визнається злочином згідно з кримінальнимзаконодавством держави винесення вироку і держави виконання вироку (п.”е” ч.1ст.3 Конвенції).

Юрисдикція Україниможе передаватись іншій договірній державі і стосовно нагляду щодо осіб, які маютьпостійне помешкання на території цієї держави, засуджених в Україні за вчиненнязлочину умовно або з відстрочкою виконання вироку чи відстроченням виконанняпокарання (ст.45, 46-1, 46-2 КК) або умовно-достроково звільнених від покарання(ст.52, 53 КК), для застосування цією державою до переданої особи визначенихукраїнським судом заходів, здатних сприяти виправленню і соціальнійреабілітації цієї особи, та для здійснення контролю за її поведінкою і длязастосування санкції (Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженимиабо умовно звільненими правопорушниками 30.11.1964р., Україна приєдналася22.09.1995р., чинна для України з 01.01.1996р., учасники 16 країн).

Мінська конвенціякраїн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних ікримінальних справах 22.01.1993р. враховує при кваліфікації діяння абоіндивідуалізації покарання судимості за злочин, вчинений на територіїдоговірних країн, використання делегованих повноважень іншої договірноїдержави. Для цього (ст.79 Конвенції) кожна із сторін щорічно сповіщає учасниківКонвенції про обвинувальні вироки, що набули чинності, винесені її судами щодогромадян відповідної договірної сторони, одночасно пересилаючи відбитки пальцівзасуджених; надає відомості про судимість осіб, засуджених раніше їх судами (назапит).

Певних обмеженьзазнає територіальний принцип чинності кримінального закону і стосовно тихосіб, які користуються дипломатичним імунітетом. Норми міжнародного права,зокрема Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18.04.1961р.,Віденської конвенції про консульські зносини від 24.04.1963р., та внутрішнього,прийнятого на основі цих Конвенцій Положення про дипломатичні представництва таконсульські установи іноземних держав в Україні від 10.07.1993р. надають особистоїнедоторканності та виключають з-під кримінальної юрисдикції Українидипломатичних представників іноземних держав та певне коло інших іноземнихгромадян або частково обмежують таку юрисдикції щодо консульських посадовихосіб і консульських службовців, виходячи з принципу взаємності. Ці особи завчинений злочин на території України підлягають юрисдикції лише держави, яка їхакредитувала, тому питання про їх відповідальність вирішується дипломатичнимшляхом.

Міжнародний пактпро громадянські та політичні права від 19.12.1966р. та Факультативний протоколдо Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 23.03.1976р.надають повноваження Комітету ООН з прав людини приймати і розглядатиповідомлення (скарги) окремих осіб про порушення державою-учасницею будь-якогоз прав, передбаченим даним Пактом, наприклад повторного притягнення докримінальної відповідальності за один і той самий злочин (ч.7 ст.14 Пакту).Комітет розглядає скарги лише після того, як були вичерпані всі наявнівнутрішні засоби правового захисту (ст.2 Протоколу).

§ 10. Принцип громадянства та універсальний принципдії кримінального закону.

Чинність КК Українищодо діянь, вчинених за межами України, визначена в ст.5. Відповідальність зазлочини, вчинені за межами України, ґрунтується на національному принципіпросторової чинності кримінального закону. Підстави такої відповідальностівідображають зумовлений громадянством України постійний правовий зв‘язок особиз державою у формі їх взаємних прав та обов‘язків. Зокрема., громадяни Українизгідно КУ зобов‘язані неухильно дотримуватись КУ та законів, не посягати направа і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68 КУ), а держава зобов‘язанавідповідати перед людиною за свою діяльність (ст.3). Держава також гарантуєпіклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ст.8 ЗУ“Про громадянство” від 08.10.1991р. у редакції від 16.04.1997р.). ГромадянинУкраїни несе відповідальність на батьківщині за вчинене за кордоном діяння (ч.1ст.5 КК) лише за умови, що воно визначається злочинним даним КК та закономіноземної держави або лише даним КК, якщо воно посягало на інтересиправопорядку України. Якщо діяння на посягало на інтереси іноземногоправопорядку і реально не завдало і не могло завдати школи інтересамукраїнського правопорядку, то воно є малозначним діянням (ч.2 ст.7 КК). Натаких само підставах (ч.2 ст.5) за дані діяння несуть відповідальність і“перебуваючі в Україні особи без громадянства”, тобто особи, які не маютьдоказів належності до громадянства жодної держави і постійно проживають вУкраїні. Питання про належність до громадянства України вирішується згідност.1-27 ЗУ “Про громадянство”.

Ч.3 ст.5 КК, якапередбачає відповідальність в Україні за злочин, за який особу було притягнутоза кордоном, суперечить КУ, бо ніхто не може бути двічі притягнений доюридичної відповідальності одного виду за одне ї те ж саме правопорушення.

Згідно з Мінськоюконвенцією кожна з договірних сторін при розслідуванні злочинів і розглядікримінальних справ судами враховує передбачені законодавством пом‘якшуючі таобтяжуючі обставини не залежно від того, на території якої договірної сторонивони виникли.

Видача громадянинаУкраїни іноземній державі є неприпустимою (ч.2 ст.25 КУ). Це не стосуєтьсявипадків видачі громадянина України повноважному міжнародному судовому органу узв‘язку з можливим вчиненням ним передбачених міжнародними конвенціями злочинів(злочини проти миру і людяності та воєнних злочинів). Видача інших осіб –іноземних громадян і осіб без громадянства – може здійснюватись на основіміжнародних конвенцій, міжнародних договорів та угод, чинних для України.Україна 25.09.1995р. приєдналася до Європейської Конвенції від 13.12.1957р. провидачу правопорушників, згідно якої Україна повинна видавати іншим договірнимдержавам осіб які переслідуються компетентними органами сторони, яка робитьзапит, за вчинення правопорушення або які розшукуються цими органами з метоювиконання вироку або постанови про утримання під вартою (ст.1 Конвенції). Цеположення про видачу не стосується громадян України, оскільки видача громадянУкраїни заборонена КУ (ч.2 ст.25 КУ). Крім того, дана Конвенція, як й іншіконвенції, передбачає право держави відмовити у видачі свого громадянина (п.”а”ч.1 ст.6).